20.3. Природно-заповідний фонд України

Поняття природно-заповідного фонду. У структурі земельного фонду України території та об'єкти природно-заповідного фонду (ПЗФ) становлять порівняно незначну площу. За даними Міністрерства охорони навколишнього природного середовища України у 2007 р. ПЗФ України обіймав близько 2,967 млн. гектарів, або понад 4,7 % території країни, ці площі включають 7279 територій та об'єктів.

Співвідношення природних і антропогенних територій, що склалося, дало підстави для висновку про малу частку територій природоохоронного призначення як одну з диспропорцій у використанні території України (розділ 2 Генеральної схеми планування території України).

Однак динаміка зміни кількісних та структурних характеристик ПЗФ України за останнє десятиріччя свідчить про зростання кількості і площі об'єктів цього Фонду за роки незалежності України більш ніж удвічі (див. порівняльну таблицю 4).

Таблиця 4

 

Категорії об'єктів ПЗФ

1992

 

 

2007

 

 

кількість

площа, тис га

кількість

площа, тис га

Природні заповідники

15

207,5

17

164,3

Біосферні заповідники

-

-

4

226,3

Національні природні парки

3

123,2

17

718,7

Державні заповідно-мисливські господарства

1

34,1

-

-

Заказники:

1711

746,7

2709

1093,1

загальнодержавного значення

227

330,0

303

366,5

місцевого значення

1484

416,7

2406

726,6

Пам'ятки природи:

2661

16,3

3078

25,5

загальнодержавного значення

123

4,9

132

5,8

місцевого значення

2538

11,4

2946

19,7

Ботанічні сади:

16

1,9

25

1,9

загальнодержавного значення

16

1,9

17

1,8

місцевого значення

-

-

8

0,1

Зоологічні парки:

6

0,1

12

0,4

загальнодержавного значення

6

0,1

7

0,1

місцевого значення

-

-

5

0,3

Дендрологічні парки:

19

1,2

43

1,5

загальнодержавного значення

19

1,2

19

1,3

місцевого значення

-

-

24

0,2

Парки - пам'ятки садово-паркового мистецтва:

497

13,1

536

13,4

загальнодержавного значення

83

5,8

88

6,0

місцевого значення

414

7,3

448

7,4

Регіональні ландшафтні парки

1

42,1

45

626,6

Заповідні урочища

672

68,5

791

95,4

Разом (фактична площа ПЗФ)

5602

1254,7

7279

2967,2

% фактичної площі ПЗФ від площі України

2,1

4,73

 

Згідно зі ст. 61 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» та ст. 7 Закону «Про природно-заповідний фонд України» природно-заповідний фонд України - це ділянки суші та водного простору з природними комплексами та об'єктами, що мають особливу екологічну, наукову, естетичну і народногосподарську цінність і призначені для збереження природної різноманітності, генофонду видів тварин і рослин, підтримання загального екологічного балансу та фонового моніторингу навколишнього природного середовища, вилучаються з господарського використання повністю або частково і у встановленому законодавством порядку оголошуються територією чи об'єктом ПЗФ України.

Основними напрямами державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки заповідна справа віднесена до пріоритетів нашої держави в галузі охорони довкілля та раціонального використання природних ресурсів. При цьому визначено основні заходи, які потрібно здійснювати для реалізації цих пріоритетів: створення оптимальної репрезентативної мережі природно-заповідного фонду України; резервування у процесі земельної реформи цінних для заповідання природних територій та об'єктів.

Збереження територій та об'єктів природно-заповідного фонду забезпечується шляхом:

Класифікація територій та об'єктів природно-заповідного фонду. До складу ПЗФ України входять території та об'єкти одинадцяти категорій:

Категорії територій та об'єктів ПЗФ розрізняються за природним походженням, порядком створення, юридичним статусом, правовим режимом охорони та використання, функціональним зонуванням те риторії та іншими ознаками. Крім того, Автономній Республіці Крим надано право встановлювати додаткові категорії територій та об'єктів ПЗФ.

Існує кілька класифікацій територій та об'єктів ПЗФ, що залежать від класифікаційних ознак, що виділяються.

Залежно від походження розрізняються природні території та об'єкти (перші сім з наведених вище категорій) і штучно створені об'єкти (останні чотири категорії).

Рівень охоронного режиму, що у свою чергу визначається екологічною, науковою, історико-культурною цінністю об'єктів, є ознакою, що розмежовує території ПЗФ загальнодержавного та місцевого значення. При цьому ряд категорій ПЗФ можуть бути як загальнодержавного, так і місцевого значення (це стосується заказників, пам'яток природи, ботанічних садів, дендрологічних парків, зоологічних парків та парків - пам'яток садово-паркового мистецтва). Регіональні ландшафтні парки і заповідні урочища - це категорії ПЗФ місцевого значення. Природні заповідники та національні природні парки створюються лише на загальнодержавному рівні. Що стосується біосферних заповідників, то це є єдиною категорією ПЗФ міжнародного значення, оскільки створення і функціонування всіх територій цього типу вимагає дотримання не лише національних, а й міжнародних процедур, при цьому всі біосферні заповідники є елементами відповідної глобальної мережі, загальний реєстр якої ведеться Програмою «Людина і біосфера» ЮНЕСКО і нараховує сьогодні близько 400 об'єктів у всьому світі.

Правовий режим окремих категорій ПЗФ є уніфікованим, тобто єдиним для всієї території чи об'єкта, або диференційованим залежно від функціонального зонування територій. Так, уніфікованим є правовий режим природних заповідників, заповідних урочищ, пам'яток природи, заказників. Диференційований режим відповідно до функціонального зонування територій встановлено для біосферних заповідників (з виділенням зон: заповідної, буферної, антропогенних ландшафтів та регульованого заповідного режиму), національних природних парків (з виділенням заповідної зони, зони регульованої рекреації, стаціонарної рекреації та господарської зони), зоологічних парків (експозиційна, наукова, рекреаційна та господарська зони). Зонування може проводитися також на територіях ботанічних садів, дендрологічних парків, регіональних ландшафтних парків, парків - пам'яток садово-паркового мистецтва.

Категорії ПЗФ можна також класифікувати за юридичним статусом. Ряд з них завжди є юридичними особами, інші створюються (оголошуються) без такого статусу. Так, статус юридичної особи завжди мають природні заповідники, біосферні заповідники, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, а також ботанічні сади, дендрологічні парки та зоологічні парки загальнодержавного значення. Заказниками, пам'ятками природи чи заповідними урочищами оголошуються об'єкти без надання їм статусу юридичної особи. Ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки місцевого значення та парки - пам'ятки садово-паркового мистецтва можуть бути визнані юридичними особами або оголошуватися територією ПЗФ без такого статусу.

Законодавство регламентує і вид юридичної особи, який закріплюється при реєстрації території та об'єктів ПЗФ. Для територій, що мають найвищий ступінь охоронного режиму (природні заповідники, біосферні заповідники, ботанічні сади та дендрологічні парки загальнодержавного значення), передбачений статус науково-дослідної установи. Такий самий статус, але в альтернативному порядку, може надавались ботанічним садам і дендропаркам місцевого значення.

Національні природні парки поєднують статус рекреаційної, культурно-освітньої та науково-дослідної установи. Слід при цьому зазначити, що такий «комбінований» статус передбачає як збалансованість у здійсненні відповідними установами наукових досліджень, так і забезпечення на території парку рекреаційної, туристичної, культур-но-освітньої та деякої іншої діяльності, що не спричиняє негативного впливу на стан природних об'єктів, забезпечуючи одночасно можливість підтримувати за рахунок надходжень від цієї діяльності природного стану парків.

Близький правовий статус мають зоологічні парки загальнодержавного значення (вони є природоохоронними культурно-освітніми та науково-дослідними установами) та регіональні ландшафтні парки (природоохоронні рекреаційні установи).

Можна провести й інші класифікації територій та об'єктів ПЗФ. Крім того, окремі з категорій ПЗФ мають ще другий рівень класифікації (внутрішній поділ). Це стосується насамперед заказників та пам'яток природи. Так, заказники залежно від елементів природних комплексів, які підлягають в них особливій охороні, поділяються на ландшафтні, лісові, ботанічні, загальнозоологічні, орнітологічні, ентомологічні, іхтіологічні, гідрологічні, загальногеологічні, палеонтологічні та карстово-спелеологічні. А пам'ятки природи залежно від

особливостей їх природних комплексів поділяються на комплексні, ботанічні, зоологічні, гідрологічні та геологічні.

Правовий режим територій та об'єктів природно-заповідного фонду.

Законодавством України для кожної категорії територій та об'єктів ПЗФ встановлено спеціальний правовий режим - сукупність науково обґрунтованих екологічних вимог, норм і правил, які визначають правовий статус, призначення цих територій та об'єктів, характер допустимої діяльності в них, порядок охорони, використання і відтворення їх природних комплексів.

Режим територій та об'єктів природно-заповідного фонду визначається відповідно до Закону України «Про природно-заповідний фонд України» з урахуванням їх класифікації та цільового призначення. Конкретні вимоги до режиму окремих заповідних територій та об'єктів у межах, визначених законодавством, можуть встановлюватися положеннями про ці території чи об'єкти.

Найбільш жорсткий режим обмеження (аж до повної заборони) господарської діяльності законодавством встановлений для територій природних заповідників і прирівняних до них заповідних зон біосферних заповідників і національних природних парків. Відповідно до ст. 16 Закону України «Про природно-заповідний фонд України» на таких територіях забороняється будь-яка господарська та інша діяльність, що суперечить цільовому призначенню заповідника, порушує природний розвиток процесів та явищ або створює загрозу шкідливого впливу на його природні комплекси та об'єкти, а саме:

гніздування, інші види користування рослинним і тваринним світом, що призводять до порушення природних комплексів;

-мисливство, рибальство, інтродукція нових видів тварин і рослин, проведення заходів з метою збільшення чисельності окремих
видів тварин понад допустиму науково обґрунтовану ємкість угідь,
збирання колекційних та інших матеріалів, за винятком матеріалів,
необхідних для виконання наукових досліджень.

Для збереження і відтворення корінних природних комплексів, проведення науково-дослідних робіт та виконання інших завдань у природному заповіднику відповідно до проекту організації його території та охорони природних комплексів допускається:

Закон України «Про природно-заповідний фонд України» визначає особливості правового режиму кожної категорії ПЗФ, одночасно даючи можливість встановлення особливостей режиму конкретних територій та об'єктів ПЗФ у положеннях про них.

Найбільше регулююче значення мають положення про конкретні заказники, оскільки в цих документах встановлено, яка саме діяльність обмежується або забороняється на території відповідного заказника, маючи на увазі діяльність, що суперечить цілям і завданням, передбаченим положенням про заказник. Зважаючи на множинність видів заказників, визначення особливостей правового режиму кожного з них виявилося доцільним встановити не на рівні закону, а саме в положеннях про конкретні території. При цьому загальним правилом відносно заказників є здійснення господарської, наукової та іншої діяльності, що не суперечить цілям і завданням заказника, з додержанням загальних вимог екологічного законодавства.

Деякі вимоги щодо правового режиму територій та об'єктів ПЗФ містяться і в природоресурсних кодексах та законах. Ними, зокрема, обмежується режим загального лісо-, водокористування, а також користування рослинним світом і об'єктами тваринного світу на відповідних територіях.

Землі територій та об'єктів природно-заповідного фонду. Статус земель, які зайняті під територіями та об'єктами ПЗФ, визначається Законом України «Про природно-заповідний фонд України» та Земельним кодексом України.

Відповідно до статей 19 та 43 ЗК України ці землі віднесено до категорії земель природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення.

Законодавство про природно-заповідний фонд щодо кожної категорії ПЗФ передбачає особливості земельних правовідносин.

Так, при створенні природних заповідників, національних природних парків, ботанічних садів, дендрологічних парків і зоологічних парків ділянки землі та водного простору з усіма природними ресурсами повністю вилучаються з господарського використання і надаються цим юридичним особам, як правило, в постійне користування. При цьому до складу територій національних природних парків можуть включатися ділянки землі та водного простору інших землевласників та землекористувачів.

Біосферні заповідники створюються на базі природних заповідників, національних природних парків з включенням до їх складу територій та об'єктів природно-заповідного фонду інших категорій та інших земель.

Регіональні ландшафтні парки організовуються, як правило, без вилучення земельних ділянок, водних та інших природних об'єктів у їх власників або користувачів, але законодавство не виключає можливості такого вилучення.

Оголошення заказників, пам'яток природи та заповідних урочищ провадиться без вилучення земельних ділянок, водних та інших природних об'єктів у їх власників або користувачів. Одночасно власники або користувачі земельних ділянок, водних та інших природних об'єктів, оголошених відповідними територіями чи об'єктами ПЗФ, беруть на себе зобов'язання щодо забезпечення режиму їх охорони та збереження.

Оголошення парків - пам'яток садово-паркового мистецтва провадиться з вилученням у встановленому порядку або без вилучення земельних ділянок, водних та інших природних об'єктів у їх власників або користувачів.

Якщо територія, на якій створюється об'єкт ПЗФ, що потребує надання йому відповідної ділянки, перебуває у власності або в користуванні громадян або юридичних осіб, земельне законодавство дозволяє вилучення чи викуп таких земель органами державної влади та органами місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень, відносячи викуп земельних ділянок під об'єкти ПЗФ до виду викупу земель для суспільних потреб (п. «в» ч. 1 ст. 146 ЗК України).

Заповідним об'єктам законодавством надаються певні податкові пільги. Так, відповідно до ст. 12 Закону України «Про плату за землю» (в редакції від 19 вересня 1996 р., з наступними змінами) заповідники, національні природні парки, заказники (крім мисливських), регіональні ландшафтні парки, ботанічні сади, дендрологічні та зоологічні парки, пам'ятки природи, заповідні урочища та парки - пам'ятки садово-паркового мистецтва звільняються від земельного податку.

Зміна цільового призначення земель ПЗФ провадиться органами, які приймають рішення про створення об'єктів природоохоронного призначення.

Крім того, слід зазначити, що згідно зі ст. 150 ЗК України землі ПЗФ віднесено до особливо цінних земель, для яких законодавством передбачений винятковий порядок вилучення з постійного користування для суспільних та інших потреб. Такі земельні ділянки можуть вилучатися (викуплятися) для будівництва об'єктів загальнодержавного значення, доріг, ліній електропередачі та зв'язку, трубопроводів, осушувальних і зрошувальних каналів, геодезичних пунктів, житла, об'єктів соціально-культурного призначення, нафтових і газових свердловин та виробничих споруд, пов'язаних з їх експлуатацією. Цей порядок передбачає, що відповідні землі можуть вилучатися за згодою землекористувачів (ч. 2 ст. 149) лише на підставі постанови Кабінету Міністрів України (ч. 9 ст. 149) за згодою Верховної Ради України (ч. 2 ст. 150). Встановлено, що до розгляду питання у Верховній Раді України потрібно здійснити цілу низку узгоджень, порядок яких детально регламентовано Земельним кодексом України, зокрема, його статтею 151.

Загальний механізм вилучення таких земельних ділянок є багатостадійним, і жодну стадію не можна обминути, адже порушення встановленої законом процедури є підставою для скасування прийнятого рішення. У разі відмови хоча б одного з учасників зазначеного вище процесу, наприклад, землекористувача, сільської (селищної, міської) ради, органів державної влади, в погодженні місця розташування об'єкта ці питання вирішуються у судовому порядку.

Земельне законодавство України містить детальний перелік матеріалів, необхідних для погодження місця розташування об'єкта на особливо цінних землях, до яких належать і земельні ділянки ПЗФ (викопіювання з генерального плану або іншої містобудівної документації населеного пункту, копію плану земельної ділянки з нанесенням на ній варіантів розміщення об'єкта із зазначенням загальної площі, яку необхідно вилучити. Зазначаються також склад угідь земельної ділянки, що вилучається, та умови її відведення).

Резервування територій для подальшого заповідання. З метою недопущення знищення або руйнування в результаті господарської діяльності цінних для заповідання природних територій та об'єктів до прийняття рішень про організацію чи оголошення територій та об'єктів ПЗФ проводиться їх резервування.

Території, що резервуються з метою подальшого заповідання, залишаються у віданні їх землевласників та землекористувачів і використовуються за цільовим призначенням з додержанням особливих вимог охорони навколишнього природного середовища, що визначаються рішеннями про резервування. Ці вимоги можуть стосуватись обмежень у використанні земельних ділянок, встановлення спеціального охоронного режиму на відповідних територіях. При цьому власникам та користувачам природних ресурсів можуть відшкодовуватися збитки, пов'язані з встановленими обмеженнями у природокористуванні, а також у зв'язку з неодержанням доходів за час тимчасового невикористання земельної ділянки. Порядок такого відшкодування встановлений Земельним кодексом України (глава 24). Статтею 157 ЗК України як загальне правило, зокрема, встановлено, що відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам здійснюють органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, громадяни та юридичні особи, які використовують земельні ділянки, а також органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, громадяни та юридичні особи, діяльність яких обмежує права власників і землекористувачів.

Одночасно стаття 49 Закону України «Про природно-заповідний фонд України» звільняє природні заповідники, біосферні заповідники, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, ботанічні сади, дендрологічні парки та зоологічні парки в разі розширення їх територій за рахунок земель сільськогосподарських, лісогосподарських та інших угідь, що є державною власністю, від відшкодування пов'язаних з цим втрат сільськогосподарського, лісогосподарського та іншого виробництва. А резервування в такому випадку може прирівнюватися до розширення.

У разі резервування земель, що перебувають в інших формах власності, відшкодування пов'язаних з цим виробничих витрат здійснюється за рахунок: державного бюджету - для територій та об'єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення; бюджету Автономної Республіки Крим, місцевих бюджетів - для територій та об'єктів природно-заповідного фонду місцевого значення.

Порядок підрахунків розміру збитків, що підлягають відшкодуванню власникам землі та землекористувачам, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Власникам (користувачам) земельних ділянок, що резервуються під подальше заповідання, можуть також встановлюватися пільги щодо оподаткування прибутку, сплати земельного податку та деякі інші пільги з урахуванням ст. 49 Закону України «Про природно-заповідний фонд України».

Рішення про резервування приймаються органами, уповноваженими приймати рішення про створення й оголошення відповідних територій та об'єктів природно-заповідного фонду (тобто для територій та об'єктів ПЗФ загальнодержавного значення - Президентом України, щодо територій та об'єктів ПЗФ місцевого значення - обласними, Київською та Севастопольською міськими радами).

Так, Указом Президента України від 24 квітня 1998 р. «Про резервування цінних природних територій для наступного заповідання» було затверджено Перелік цінних природних територій, що резервуються для створення нових або розширення існуючих природних заповідників та заказників загальнодержавного значення. На територіях, що резервуються, не допускається без погодження з Мінприроди України житлове, господарське, дачне будівництво, проведення меліоративних робіт, розорювання та заліснення цілинних і перелогових земель та інша діяльність, яка може призвести до знищення або руйнування цінних природних комплексів та об'єктів.

Право власності на території та об'єкти природно-заповідного фонду. За загальним правилом, встановленим ст. 45 ЗК України, землі природно-заповідного фонду можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.

При цьому право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об'єкти, ліси та багаторічні насадження, які на ній знаходяться (ст. 79 ЗК України).

Суб'єктом права державної власності на землю є держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади: Кабінет Міністрів України, Раду міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київську та Севастопольську міські, районні державні адміністрації відповідно до закону.

Територіальні громади є суб'єктами права комунальної власності, вони реалізують це право як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування (сільські, селищні, міські ради).

Громадяни та юридичні особи виступають суб'єктами права приватної власності.

Спеціалізоване законодавство про природно-заповідний фонд передбачає певні винятки щодо можливостей перебування об'єктів ПЗФ у зазначеній формі власності.

Так, території природних заповідників, заповідні зони біосферних заповідників, землі та інші природні ресурси, надані національним природним паркам, є власністю Українського народу, тобто не підлягають приватизації та передачі у комунальну власність.

Регіональні ландшафтні парки, зони - буферна, антропогенних ландшафтів, регульованого заповідного режиму біосферних заповідників, землі та інші природні ресурси, включені до складу, але не надані національним природним паркам, заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища, ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки та парки - пам'ятки садово-паркового мистецтва можуть перебувати як у власності Українського народу, так і в інших формах власності, передбачених законодавством України, тобто в комунальній та приватній.

Ботанічні сади, дендрологічні парки та зоологічні парки, створені до прийняття Закону України «Про природно-заповідний фонд України» (тобто до 16 червня 1992 р.), не підлягають приватизації.

Відповідно до вимог земельного законодавства землі державної власності, зайняті під об'єктами ПЗФ загальнодержавного значення, не підлягають передачі ні в приватну, ні в комунальну власність. При цьому передачі в приватну власність не підлягають землі державної власності з розташованими на них об'єктами ПЗФ як загальнодержавного, так і місцевого рівня.

У разі зміни форм власності на землю, на якій знаходяться заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища, парки - пам'ятки садово-паркового мистецтва, землевласники зобов'язані забезпечувати режим їх охорони і збереження з відповідною перереєстрацією охоронного зобов'язання.

На територіях, що зарезервовані під подальше заповідання, також існують специфічні правила щодо зміни форм власності. Так, за загальним правилом до прийняття рішень про створення або розширення в установленому порядку природних заповідників та національних природних парків землі державної власності, що зарезервовані під подальше заповідання, залишаються в державній власності й приватизації не підлягають. Це положення, як правило, фіксується у відповідному указі Президента України про резервування.

Державне управління заповідною справою в Україні. Спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань заповідної справи є Міністерство охорони навколишнього природного середовища України (Мінприроди). Саме це міністерство забезпечує реалізацію державної політики та здійснює комплексне управління і регулювання у сфері організації, охорони та використання природно-заповідного фонду України та національної екологічної мережі.

Для організації та здійснення систематичного державного контролю за виконанням законодавства про ПЗФ, узагальнення практики його застосування, здійснення державного управління територіями та об'єктами ПЗФ; забезпечення збереження біологічного та ландшафтного різноманіття на відповідних територіях; підготовки пропозицій щодо сталого розвитку репрезентативної мережі ПЗФ та формування національної екологічної мережі під егідою Мінприроди України створена і те Державна служба заповідної справи (далі - Служба).

Відповідно до положення про неї, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 9 серпня 2001 р. № 1000 «Про Державну службу заповідної справи», ця Служба є урядовим органом державного управління, що діє у складі Мінприроди і підпорядковується цьому міністерству.

Головними напрямами діяльності Служби є: методичне керівництво веденням заповідної справи; розробка та запровадження економічного механізму збереження, невиснажливого використання і відтворення природних комплексів територій та об'єктів ПЗФ; підготовка пропозицій з основних напрямів державної політики щодо збереження, невиснажливого використання ПЗФ, відтворення його природних комплексів та об'єктів; координація діяльності установ ПЗФ та служби державної охорони ПЗФ України; організація вивчення, узагальнення та впровадження вітчизняного і зарубіжного досвіду роботи у сфері заповідної справи та формування національної екологічної мережі; організація виконання зобов'язань України за міжнародними договорами у сфері заповідної справи; забезпечення ведення Державного кадастру територій та об'єктів ПЗФ тощо. Важливим напрямом діяльності Державної служби заповідної справи є створення нових та розширення територій існуючих об'єктів ПЗФ загальнодержавного значення, зміна їх меж і категорій, скасування статусу, а також охорона і збереження водно-болотних угідь; участь у формуванні транскордонних природоохоронних територій міжнародного значення та підготовці міжнародних угод щодо спільної діяльності в цій сфері.

Службу очолює начальник, який призначається на посаду і звільняється з посади Кабінетом Міністрів України за поданням міністра охорони навколишнього природного середовища. Начальник Служби є членом колегії Мінприроди.

Для реалізації покладених на неї завдань Служба може за погодженням з міністром охорони навколишнього природного середовища утворювати територіальні органи у межах граничної чисельності своїх працівників.

Права, якими наділена Служба, мають в основному організаційно-розпорядчий, а не владно-адміністративний характер. їй забезпечується можливість участі у розгляді органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування питань, що належать до її компетенції, внесення в установленому порядку на розгляд цих органів пропозицій щодо організації, збереження, невиснажливого використання і відтворення природних ресурсів територій та об'єктів ПЗФ. При потребі спеціалісти органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій можуть залучатися (за погодженням з їх керівниками) для розгляду питань, що належать до компетенції Служби. Служба має право скликати в установленому порядку наради з питань, що належать до її компетенції; видавати накази організаційно-розпорядчого характеру; одержувати в установленому порядку від органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій інформацію, необхідну для виконання покладених на неї завдань; брати участь у видавничій діяльності.

Серед повноважень Служби - здійснення контролю і проведення перевірок з питань, що належать до її компетенції, однак вживати владно-примусових заходів за результатами таких перевірок Служба не вправі.

Відповідно до ст. 60 Закону України «Про природно-заповідний фонд України» охорона природних заповідників, біосферних заповідників, національних природних парків, а також ботанічних садів, дендрологічних парків, зоологічних парків загальнодержавного значення покладається на служби їх охорони, які входять до складу служби державної охорони природно-заповідного фонду України. Охорона територій та об'єктів ПЗФ інших категорій покладається на підприємства, установи та організації, у віданні яких ці об'єкти перебувають. У разі необхідності їх охорона може покладатися на адміністрації розташованих поблизу природних заповідників, біосферних заповідників, національних природних парків та регіональних ландшафтних парків.

Відповідно до Положення про службу державної охорони природно-заповідного фонду України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 14 липня 2000 р. № 1127і, ці служби очолюються керівниками адміністрацій природних заповідників, біосферних заповідників, національних природних парків, ботанічних садів, дендрологічних парків, зоологічних парків загальнодержавного значення, регіональних ландшафтних парків. До складу цих служб входять працівники підрозділів охорони, а також інших підрозділів цих адміністрацій, а саме: головні лісничі природних заповідників, біосферних заповідників та національних природних парків; начальники відділів служби державної охорони та начальники філіалів природних заповідників, біосферних заповідників та національних природних парків; лісничі, помічники лісничих, начальники природоохоронних дільниць, заступники начальників природоохоронних дільниць, начальники пожежно-хімічних станцій та заступники начальників пожежно-хімічних станцій природних заповідників, біосферних заповідників та національних природних парків; майстри лісу, лісники, єгері, інспектори та бійці пожежно-хімічних станцій природних заповідників, біосферних заповідників та національних природних парків; начальники відділів служби державної охорони та інспектори ботанічних садів, дендрологічних парків, зоологічних парків загальнодержавного значення та регіональних ландшафтних парків.

Координацію діяльності служб держохорони здійснює Державна служба заповідної справи.

Служби держохорони виконують два основні завдання: забезпечення додержання режиму охорони територій та об'єктів природно- заповідного фонду України; попередження та припинення порушень природоохоронного законодавства.

Відповідно до покладених на неї завдань служба держохорони має широкий спектр повноважень. Насамперед вона здійснює охорону природних комплексів ввірених їй територій чи об'єктів ПЗФ разом з дикими тваринами і місцями їх перебування, а також забезпечує порядок використання природних ресурсів на відповідних територіях. На служби держохорони покладене також забезпечення додержання вимог щодо відвідування територій та об'єктів ПЗФ, підтримка у належному стані межових та охоронних знаків, інформаційних аншлагів, квартальних та ділянкових стовпів, а також протипожежних споруд.

У процесі своєї діяльності служби держохорони попереджають пошкодження лісових насаджень унаслідок незаконних рубок, реалізують заходи з профілактики та захисту природних комплексів від шкідників і хвороб, запобігають виникненню, поширенню пожеж, інших надзвичайних ситуацій та здійснюють їх ліквідацію, інформуючи відповідні державні органи про них.

Здійснюючи свої повноваження, працівники служби держохорони мають такі права:

Знаки розрізнення, зразки, порядок та норми носіння форменого одягу працівниками служби державної охорони природно-заповідного фонду України затверджені наказом Міністерства екології та природних ресурсів від 20 жовтня 2000 р. № 171і. Перелік посадових осіб служби держохорони, яким надається право носіння табельної зброї та спеціальних засобів, їх види та норми забезпечення визначаються наказом Міністерства екології та природних ресурсів України від 29 листопада 2002 р., № 478 «Про затвердження Видів та норм забезпечення зброєю і спеціальними засобами працівників служби державної охорони природно-заповідного фонду України, Інструкції про порядок придбання, зберігання, обліку, перевезення, використання та застосування бойової нарізної вогнепальної зброї, гладкоствольної вогнепальної зброї, бойових припасів до зброї, а також спеціальних засобів працівниками служби державної охорони установ природно-заповідного фонду, підпорядкованих Міністерству екології та природних ресурсів України» (тепер - Мінприроди України).

Юридична відповідальність за порушення законодавства про природно-заповідний фонд. Недотримання законодавства про природно-заповідний фонд України тягне за собою притягнення винних осіб до юридичної відповідальності. її підставою є вчинення відповідного правопорушення, тобто протиправного, як правило, винного діяння (дії чи бездіяльності), що посягає на встановлений в Україні порядок збереження і відтворення територій та об'єктів ПЗФ і заподіяло чи реально загрожує заподіяти шкоду природним об'єктам і комплексам, а також біологічним ресурсам, що в них перебувають (зростають).

Правопорушення в цій сфері вчиняються у формі проступків (дисциплінарних чи адміністративних) та злочинів (кримінально карних).

Залежно від характеру правопорушення, його тяжкості, особи, яка вчинила протиправне діяння, розрізняють адміністративну, кримінальну, дисциплінарну та майнову відповідальність.

Загальний перелік правопорушень у сфері охорони і використання природно-заповідного фонду, що є підставами притягнення винних до юридичної відповідальності, наведено в Законі України «Про природно-заповідний фонд України» (ст. 64). За цим переліком юридичну відповідальність несуть особи, винні у:

а)         нецільовому використанні територій та об'єктів природно-заповідного фонду, порушенні вимог проектів створення та організації територій природно-заповідного фонду;

б)        здійсненні в межах територій та об'єктів природно-заповідного фонду, їх охоронних зон забороненої господарської діяльності;

в)        організації на територіях та об'єктах природно-заповідного фонду, в їх охоронних зонах господарської діяльності без попереднього проведення екологічної експертизи або з порушенням її висновків;

г)        невжитті заходів щодо попередження і ліквідації екологічних наслідків аварій та іншого шкідливого впливу на території та об'єкти природно-заповідного фонду;

д)       порушенні строків і порядку розгляду клопотань про створення територій та об'єктів природно-заповідного фонду;

е)        порушенні вимог щодо використання територій та об'єктів природно-заповідного фонду;

є) перевищенні допустимих хімічних, фізичних, біотичних та інших впливів і антропогенних навантажень, порушенні вимог наданих дозволів на використання територій та об'єктів природно-заповідного фонду;

ж)       псуванні, пошкодженні чи знищенні природних комплексів територій та об'єктів природно-заповідного фонду та зарезервованих для включення до його складу;

з)        самочинній зміні меж, відведенні територій та об'єктів природно-заповідного фонду для інших потреб.

Цей перелік не є закритим (вичерпним), тобто законами України може бути встановлена юридична відповідальність і за інші порушення законодавства про природно-заповідний фонд.

Адміністративна відповідальність настає за вчинення винною особою (громадянином або посадовою особою) адміністративного правопорушення, передбаченого однією із статей Кодексу України про адміністративні правопорушення. Зокрема, стаття 91 Кодексу встановлює адміністративну відповідальність за порушення правил охорони та використання територій та об'єктів природно-заповідного фонду, деталізуючи коло таких правопорушень, а саме: здійснення в межах територій та об'єктів природно-заповідного фонду, їх охоронних зон, а також територій, зарезервованих для подальшого заповідання, забороненої господарської та іншої діяльності, порушення інших вимог режиму цих територій та об'єктів, самовільна зміна їх меж, невжиття заходів для попередження і ліквідації негативних наслідків аварій або іншого шкідливого впливу на території та об'єкти природно-за-повідного фонду. Відповідні діяння тягнуть за собою накладення штрафу на громадян від трьох до восьми неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Як додаткове стягнення при цьому може бути застосована конфіскація знарядь і засобів вчинення правопорушення та незаконно добутих природних ресурсів. Для посадових осіб розмір штрафу становить від п'яти до десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією знарядь і засобів вчинення правопорушення та незаконно добутих природних ресурсів чи без такої.

Інші статті КпАП України передбачають адміністративну відповідальність за правопорушення, які пов'язані з охороною біологічних ресурсів, видів тварин і рослин, занесених до Червоної книги України. I хоча склади відповідних правопорушень безпосередньо не стосуються природно-заповідних територій, вчинення таких дій на території ПЗФ розцінюється як обтяжуюча обставина.

Статтею 88 Кодексу, зокрема, встановлено відповідальність за незаконне вивезення з України і ввезення на її територію об'єктів тваринного і рослинного світу, в тому числі зоологічних і ботанічних колекцій. Такі дії тягнуть за собою накладення штрафу на громадян від трьох до п'яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією цих об'єктів або без такої і на посадових осіб - від п'яти до семи неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією цих об'єктів або без такої.

Ті самі дії щодо видів тварин і рослин, занесених до Червоної книги України або охорона і використання яких регулюються відповідними міжнародними договорами України, тягнуть за собою накладення штрафу на громадян від п'яти до десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією цих об'єктів або без такої і на посадових осіб - від семи до дванадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією цих об'єктів або без такої.

Стаття 88і встановлює адміністративну відповідальність у вигляді штрафу від одного до п'яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією об'єктів тваринного або рослинного світу чи без такої за порушення порядку придбання чи збуту об'єктів тваринного або рослинного світу. При цьому, якщо такі самі дії вчинені щодо об'єктів тваринного або рослинного світу, занесених до Червоної книги України, в межах територій та об'єктів природно-заповідного фонду, або які охороняються відповідно до міжнародних договорів України, відповідні дії тягнуть за собою накладення штрафу від трьох до восьми неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією об'єктів тваринного або рослинного світу чи без такої.

Стаття 882 передбачає адміністративну відповідальність за порушення правил створення, поповнення, зберігання, використання або державного обліку зоологічних, ботанічних колекцій та торгівлі ними. Такі дії тягнуть за собою накладення штрафу від трьох до семи неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією колекції або без такої.

Відповідно до ст. 90 КпАП України встановлено відповідальність за порушення вимог щодо охорони видів тварин і рослин, занесених до Червоної книги України, а саме за порушення умов оселення (зростання) таких видів, незаконне вилучення з природного середовища рослин, занесених до Червоної книги України, невиконання вимог наданих дозволів на вилучення з природного середовища та здійснення інших видів використання тварин і рослин, занесених до Червоної книги України, а також порушення умов утримання тварин і рослин цих видів у ботанічних садах, дендрологічних та зоологічних парках, інших спеціально створених умовах, що призвело до їх загибелі. Відповідні порушення тягнуть за собою накладення штрафу на громадян від трьох до семи неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією незаконно добутого і на посадових осіб - від п'яти до восьми неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією незаконно добутого.

Заходи адміністративного стягнення накладаються районними (міськими) судами або органами адміністративної юрисдикції, на які згідно з КпАП України покладені відповідні повноваження.

Так, справи про правопорушення, передбачені статтями 88-882, а також статтями 90 та 91, розглядаються суддями районних (міських) судів, а справи про правопорушення, передбачені ст. 87 КпАП України, - органами спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у галузі охорони навколишнього природного середовища України.

За найбільш тяжкі правопорушення, що містять ознаки складу злочину, тобто суспільно небезпечного діяння, передбаченого однією із статей Кримінального кодексу України, винні особи притягуються до кримінальної відповідальності. Така відповідальність, зокрема, застосовується за умисне знищення або пошкодження територій, взятих під охорону держави, та об'єктів природно-заповідного фонду (ст. 252 КК України). Такі діяння тягнуть за собою накладання на винних штрафу від ста до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеження волі щодо них на строк до трьох років. Якщо ж відповідні дії вчинені при обтяжуючих обставинах (шляхом підпалу або іншим загальнонебезпечним способом, якщо це спричинило загибель людей або інші тяжкі наслідки) (ч. 2 цієї статті), то кримінальна відповідальність настає у вигляді позбавлення волі на строк від п'яти до дванадцяти років.

Незаконне полювання, незаконна порубка лісу є правопорушеннями, за які може наставати як адміністративна, так і кримінальна відповідальність. Остання - за наявності обтяжуючих (кваліфікуючих) ознак, однією з яких є вчинення незаконного полювання в заповідниках або на інших територіях та об'єктах природно-заповідного фонду (статті 246, 248 КК України).

Незалежно від притягнення до адміністративної чи кримінальної відповідальності на винного може бути покладено обов'язок відшкодувати шкоду, спричинену відповідним правопорушенням. Таке відшкодування здійснюється в порядку майнової відповідальності.

Практично завжди при вчиненні правопорушення у відповідній сфері заподіюється майнова шкода природним об'єктам, природним комплексам чи природним умовам. Обов'язок відшкодувати цю шкоду, який покладається на винну особу, має ряд відмінностей від цивільно-правової відповідальності, до якої притягуються винні в заподіянні шкоди товарно-матеріальним цінностям відповідно до Цивільного кодексу України. Ці відмінності стосуються особливостей самого об'єкта посягання, методів обчислення розміру заподіяної шкоди та її стягнення. Така шкода підлягає відшкодуванню в повному обсязі без застосування норм зниження розміру стягнення (ст. 69 Закону України «Про охорону навколишнього природного середови ща»). Особи, яким завдано такої шкоди, мають право на відшкодування неодержаних прибутків за час, необхідний для відновлення якості навколишнього природного середовища, відтворення природних ресурсів до стану, придатного для використання за цільовим призначенням.

Стаття 65 Закону України «Про природно-заповідний фонд України» визначає особливості застосування майнової відповідальності за порушення відповідного законодавства. Зокрема, розміри шкоди, заподіяної внаслідок порушення законодавства про ПЗФ, визначаються на основі кадастрової еколого-економічної оцінки віднесених до його складу територій та об'єктів, що проводиться відповідно до Закону, та спеціальних такс, які затверджуються Кабінетом Міністрів України. Так, постановою Кабінету Міністрів України від 21 квітня 1998 р. № 521 «Про затвердження такс для обчислення розміру відшкодування шкоди, заподіяної порушенням природоохоронного законодавства у межах територій та об'єктів природно-за-повідного фонду України» було затверджено такси для обчислення розміру відшкодування шкоди, заподіяної природним комплексам територій та об'єктів природно-заповідного фонду юридичними і фізичними особами внаслідок:

-         проїзду транспорту, прольоту та посадки літальних апаратів
(додаток 8);

Дія відповідних такс не поширюється на господарські зони національних природних парків та зони антропогенних ландшафтів біосферних заповідників, а також на види рослин і тварин, занесені до Червоної книги України (для останніх передбачена спеціальна таксова відповідальність).

Майнове стягнення за порушення правил відпуску деревини на пні під час здійснення лісогосподарських заходів у межах територій та об'єктів природно-заповідного фонду затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 16 березня 1993 р. № 188, збільшені у півтора рази.

Розмір відшкодування шкоди, заподіяної порушенням екологічного законодавства у межах територій та об'єктів ПЗФ України, обчислюється за встановленими таксами, уповноваженими посадовими особами Мінприроди України і його органів на місцях, заповідників, національних природних парків та інших природоохоронних установ, підприємств, установ та організацій, у віданні яких перебувають території та об'єкти природно-заповідного фонду, а також інших спеціально уповноважених органів, яким надано право накладати адміністративні стягнення.

Як правило, обов'язок відшкодувати заподіяну шкоду виникає в осіб, винних у правопорушенні. Законодавство, однак, передбачає і можливість настання майнової відповідальності без вини, так званої «об'єктивної», або «абсолютної» відповідальності. Обов'язок компенсувати шкоду, заподіяну територіям та об'єктам природно-заповідного фонду, в цьому випадку покладається на осіб (фізичних чи юридичних), які володіють джерелами підвищеної екологічної небезпеки, якщо вони не доведуть, що така шкода виникла внаслідок стихійних природних явищ чи навмисних дій потерпілих.

Майнова шкода, заподіяна об'єктам природно-заповідного фонду, може стягуватись із винних (відповідальних) осіб як одночасно з розглядом кримінальної справи чи справи про адміністративне правопорушення, так і незалежно від такого розгляду, в порядку цивільного судочинства.

До дисциплінарної відповідальності можуть притягатись особи, винні в невиконанні або неналежному виконанні своїх трудових обов'язків, пов'язаних зі здійсненням природоохоронних заходів у сфері охорони, збереження і відтворення територій та об'єктів природно-заповідного фонду. Йдеться, зокрема, про працівників служби охорони природно-заповідного фонду, лісової охорони, рибоохорони та деякі інші категорії працівників. Такі обов'язки покладаються на них трудовим договором, укладеним між працівником та власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом.

Види дисциплінарних стягнень та порядок їх накладення регулюються Кодексом законів про працю України. Згідно зі ст. 147 Кодексу до порушників трудової дисципліни, винних у невиконанні своїх трудових обов'язків, може бути застосовано один з двох заходів стягнення: догана або звільнення з роботи.

При цьому для окремих категорій працівників статутами і положеннями про дисципліну цих категорій працівників можуть передбачатися також інші дисциплінарні стягнення.


каталог сайтів Яндекс цитирования