Глава 3. РЕЦЕПЦІЯ РИМСЬКОГО ПРАВА У ЗАХІДНІЙ ЄВРОПІ

§ 1. Континентальний та англосаксонський типи рецепції

 

 

Торкаючись питань рецепції римського права у Західній Європі, а точніше за західноєвропейським типом, слід зазна­чити, що, відповідно до циклів розвитку цієї локальної цивілі­зації, наявності у ній «відроджень», вона відбувалась декілька разів.

Перша рецепція припадає на раннє Середньовіччя, почи­наючись після утворення варварських королівств на місці під­кореної ними Західної Римської імперії, сягає свого піку під час Каролінгського відродження.

Друга починається зі злетом західного християнства, фор­муванням «нової Європи», особливо помітною стає у XV- XVI ст.

Третя рецепція римського права цілком пов'язана з Новим часом, ґрунтуючись на підвалинах, закладених філософською революцією, сягаючи свого піку під час кодифікацій XIX ст. у Франції та Німеччині.

Нарешті, новітня рецепція римського права припадає на кінець XX ст., коли йде процес вдосконалення національних правових систем і відбувається творення нового права Євро­пи. Для кожної з них характерне переважання певних форм, того або іншого підґрунтя, кінцевого результату, про які мо­ва піде далі.

Перед тим як перейти до аналізу згаданих вище рецепцій римського права, слід звернути увагу на існування двох типів (різновидів) рецепції римського права у Західній Європі: кон­тинентального та англосаксонського.

Якщо стосовно можливості та характеру рецепції рим­ського права у континентальній Європі у фахівців сумнівів не виникало, то щодо Англії поширилася думка, що вона уникла рецепції права і своїм самобутнім шляхом прямує до загаль­ноєвропейської інтеграції, маючи, разом з тим, специфічну правову систему.

Звичайно вказують на те, що на перших фазах розвитку там мала місце рецепція римського права, що відбувалась без особливих відхилень. Зокрема, у XII ст. в Англії мало місце захоплення римським правом, з континентальної Європи за­прошували викладачів, вивчали його в університетах тощо. Але потім перемогла опозиція щодо застосування римського права у судовій практиці, та було надано перевагу англій­ському звичаєвому (загальному) праву.

Проте слід звернути увагу на те, що є чимало обставин, що свідчать на користь того, що теза про несприйняття Англією римського права є хибною.

Аналіз особливостей формування англійської правової системи засвідчує, що рецепція відбулась і тут, але у менш звичній (з точки зору традиційних досліджень) формі. Якщо континентальні правові системи (романська, німецька та ін.)

реципували римське право і шляхом прямого застосування, і при кодифікаціях, то в Англії обмежились сприйняттям духу (ідей та методології) римського права, низки його засад, врешті решт, концепції створення норм позитивного права.

Слід звернути увагу на те, що коли компаративісти конти­нентальної Європи часто зазначають про неможливість сприйняття Англією римського права, то самі англійські до­слідники серед різновидів права, що переважають в Англії, вказують поряд із англійським загальним, місцевим, звичає­вим, статутним правом, правом справедливості, міжнарод­ним, торговим, канонічним, правом Європейської спільноти також і римське право, зазнаючи при цьому, що останнє існує в університетах, тобто забезпечує формування юридич­ного світогляду.

Тобто англійська (англосаксонська) правова система ха­рактеризується не відсутністю рецепції римського права вза­галі, а специфічними формами останньої. Чинником і резуль­татом цього, зокрема, є й те, що еволюція англійського права у своїх основних рисах відтворила розвиток римського права (аналогічна форма рецепції римського права характерна і для США).

 

§ 2. Проторецепція

 

У романістичній юридичній літературі початок рецепції римського права у Західній Європі часто відносять на XI-ХІст. Однак уже романісти XIX ст. не піддавали сумніву те, що й з V по X ст. римське право не припиняло дії у Західній Європі. Дискусії точились лише щодо того, наскільки глибо­ким та ґрунтовним було тоді знайомство з першоджерелами, а також: чи піддавались останні ґрунтовним науковим дослі­дженням.

Отже, якими були чинники використання «варварами» чу­жого права?

Спектр висловлювань з цього приводу в романістичній літе­ратурі вельми широкий. Від того, хто ще тільки знайомиться з римським правом, не вимагається знання усього розмаїття позицій, однак про головні слід мати уявлення. Завдання по­легшується тим, що позиції можна певним чином згрупувати.

По-перше, це пояснюють прагненням варварів сприйняти, по можливості, все вище, що залишилось від Римської імпе­рії, особливо у галузі культури та політичної організації. Як

писав з цього приводу С. О. Муромцев: «Вища культура по­роджує у представників нижчої культури нездоланне бажан­ня до її запозичення та самовдосконалення».

По-друге, вказують на те, що застосуванню положень римського права сприяла нерозвиненість законодавства у варварів, у яких ще взагалі не було цивільного права. Крім того, вважають, що «життя римському праву врятувала така особливість варварських законодавств, як так званий персо­нальний принцип підпорядкування праву».

Нарешті, називали й ідеологічні чинники. Наприклад, те, що «великі землевласники та рабовласники у середовищі са­мих остготів потребували для юридичного санкціонування свого володарювання застосування римського права та рим­ських інституцій, а тому підтримували їх».

Підсумовуючи та критично аналізуючи згадані погляди, можна зробити висновок, що головними чинниками запози­чення положень римського права варварами у той час були недостатня розвиненість власного законодавства та прагнен­ня варварів перейняти досягнення більш високої римської культури. Тому цей процес йшов досить активно.

Разом з тим, у кінцевому підсумку він був приречений на невдачу через неготовність варварства до сприймання здо­бутків давньоримської цивілізації, відсутність відповідного світогляду, філософського та морально-етичного підґрунтя.

Щоб оцінити тенденції законотворчості варварів, її харак­тер та значення, потрібно хоча б коротко оглянути створені у ранньому Середньовіччі кодифікаційні акти.

Як уже зазначалось вище, характерною рисою варварських законодавств того часу була «персоналізація» (адресованість певній групі населення) права, яка полягала у тому, що у вар­варських королівствах люди не підлягали дії єдиного закону, котрий поширювався б на усіх жителів її території, але кож­ну людину судили за правовими звичаями тієї етнічної групи, до якої вона належала: франка - за франкським (салічним) звичаєм, бургунда - за бургундським тощо. Тому римлянам, що опинились на окупованих варварами територіях, теж бу­ло надано право судитись за власним правом.

Доречно звернути увагу й на ту обставину, що поступово­му проникненню римського права (особливо приватного) у життя варварських королівств, що виникли на місці знищеної Західної Римської імперії, сприяло не лише усвідомлення йо­го переваг над варварським законодавством, а й те, що церк­ва та клір завжди й всюди жили за римським правом (Ессіеsia vivit lege Romano). Завдяки цьому римське право завше застосовувалось не лише серед римської частини населення варварських держав, а й серед духовенства, котре тоді було головним носієм римської культури. У свою чергу духовен­ство не лише само жило за римським правом, а й впроваджу­вало його у життя - опосередковано (через жебраків, вдів, сиріт, мандрівних ченців, хрестоносців тощо) і безпосередньо (через церковні суди, значення яких обумовлювалось тим, що поступово на території теперішніх Франції, Німеччини та Іта­лії було встановлено обов'язкову юрисдикцію церкви у спра­вах про шлюб та духовні тестаменти).

Оскільки застосування кількох систем законодавства ство­рювало небажаний різнобій, нагальною проблемою стала йо­го систематизація.

Аналізуючи характер законотворчості у варварських ко­ролівствах того часу, можна виокремити два підходи.

Перший з них, більш ортодоксальний, полягав у спробах окремого вдосконалення кожної з гілок «паралельного» за­конодавства, зберігаючи його поділ за персональною озна­кою - одне для своїх, інше - для римлян. Наприклад, у 506 р. король вестготів Аларих II затвердив збірку законів, призна­ченням якої була регламентація становища колишніх рим­ських громадян, що опинились під владою вестготів. Ця збір­ка називалась Lex Romana Visigothorum, або Breviarium Alaricianum. До Бревіарія входили витяги з Інституцій Гая, Ко­дексу Теодосія, сентенцій Павла, деяких конституцій імпера­торів Майорина, Севера. Таким самим був підхід до нормотворчості у тодішній Бургундії, де приблизно у той самий час, що й Бревіарій (може трохи раніше), було створено збір­ки Lex Bnrgundionum та Lex Romana Burgonum (Papianus). Вихідний матеріал був приблизно той самий, однак у власне бургундській збірці він зазнав більших змін, був вільніше інтерпретований. Разом з тим, на обидві збірки істотно впли­нуло пізнє римське вульгарне право.

Слід звернути увагу на те, що після загибелі бургундського королівства у 534 p. Papianus був витіснений Бревіарієм і, можливо, компіляцією Юстиніана. Доля ж Бревіарія була щасливішою. Спочатку він діяв на території теперішніх Іспа­нії, Франції, Італії, Німеччини. З VII ст. - втратив чинність в Іспанії в зв'язку з прийняттям кодексу Вестготського права (схожого за типом, але більш «варваризованого»), зате його почали застосовувати серед римської частини населення Франкської та Лангобардської держави, де не було спеціаль­них кодексів для римлян.

Отже, у південній частині теперішньої Франції (на півночі діяло франкське звичаєве право) саме Бревіарієм було за­кладено ті підвалини «писаного права», що у процесі роботи над «Кодексом Наполеона» через багато століть відіграли по­мітну роль у формуванні засад та багатьох положень остан­нього. До цього слід додати, що на території теперішньої Іта­лії після відвоювання її Юстиніаном набули чинності його Кодекс, Дигести, Інституції, котрі залишались джерелом права для римлян й після того, як Візантія знову втратила ці землі.

Інший підхід до удосконалення законодавства у варвар­ських королівствах полягав у намаганні створити акти, котрі б на відміну від «принципу персоналізації» стосувались би усіх підданих держави. Так, на початку VI ст. у державі остготів король Теодорих видав збірку (так званий «Едикт Теодориха»), складену головним чином на матеріалах рим­ських джерел - імператорських конституцій та сентенцій Павла. Вирізнялась ця збірка тим, що її норми стосувались усіх «націй», римських та «неримських», що перебували під владою одного володаря. Для всіх було встановлено єдину юрисдикцію. Таке рішення дуже нагадувало універсалізм, «відкритість» римського приватного права. Тому Теодориха Великого іноді називають «останнім продовжувачем рим­ської традиції на Заході».

Загалом два згаданих підходи відображали тенденції регу­лювання за персональним та за територіальним принципами.

 

§ 3. Глосатори

 

Вплив римського права позначався не лише на законодав­чій діяльності, а й на характері правових досліджень, форму­ванні правосвідомості та ін. Зокрема, ознайомлення із загаль­ними засадами римського права відбувалось вже у загально­освітніх школах при вивченні курсу риторики. Але, крім еле­ментарного вивчення римського права, існувало також ви­вчення його на професійному рівні - в юридичних школах Рима, Равени, Павії, Верони, Нонантола, Орлеана.

Разом з тим, збільшується кількість літературних праць, присвячених римському праву, з'являються глоси (коментарі) до текстів юридичних пам'яток. Найбільш відома з них Туринська глоса до Інституцій Юстиніана, створена у проміжку з VI по X ст. Однак існували глоси не лише до Інституцій, а також і до Кодексу, Новел, Бревіарія, збірок лангобардського права.

Крім того, у X-XI ст. з'являються самостійні юридичні твори, з яких найбільший інтерес становлять Exeptiones legum Romanorum - систематичний виклад римського пра­ва, хоч і дещо модифікованого, і Brachylogus juris civilis - підручник римського права, написаний на основі законодав­ства Юстиніана та Бревіарія.

В той же час відбувались дуже характерні процеси в юрис­пруденції, обумовлені тим, що реальне життя створювало су­міші правових систем. Внаслідок цього для правників усі сис­теми були однаково чинними. Наприклад, у державі франків одночасно діяло три системи: романізоване лангобардське право, римське право, франкське, або салічне право.

Такий паралелізм тягнув за собою доповнення однієї сис­теми права положеннями іншої, якщо цього вимагали потре­би практики. При цьому найчастіше зверталися до положень римського права, як найкраще й найповніше розробленого.

Отже, можна зробити висновок, що протягом V-XI ст. у Західній Європі мало місце запозичення як позитивного рим­ського права, так і його ідей, головних засад, втілення їх у правосвідомість та юридичну практику. Звернення до ціннос­тей, вироблених системою римського права, безперечно, було спробою рецепції у сучасному розумінні цього поняття.

Разом з тим, через те, що рецепція відповідала потребам порівняно невеликих соціальних груп, тоді як правосвідо­мість широких мас знижувалась, ця спроба на тому відтинку часу не дала помітних результатів. Оскільки законотворчість варварських королів випереджала теоретичні розробки, вона мала не надто перспективний характер, а модернізація норм римського права часто полягала у примітивізації, адаптації їхніх положень.

Звертаючись до питань рецепції римського права у пізньо­му Середньовіччі, слід звернути увагу на такі обставини.

Переживши реформування XI ст., Церква практично одно­часно змінила й своє ставлення до світської ученості та по­ганських філософії й культури. Не будучи вже зв'язаною не­обхідністю змагань з іншими світоглядами, маючи у Західній Європі не лише інтелектуальну, а й духовну, і, навіть, певною мірою політичну владу, Церква почала сприяти вивченню інших культур та учень. Це у свою чергу слугувало істотною рушійною силою розвитку політичної та правової думки.

Отже, слід звернути увагу на те, що рецепція права у цей період була пов'язана з трансформаціями світогляду, а та­кож його вивченням та коментуванням. У такому плані її час­то пов'язують з діяльністю університету у Болоньї, що виник наприкінці XI ст. і незабаром дістав світову славу. Саме з цим університетом часто пов'язують виникнення школи глоса­торів.

Появі цієї течії сприяло те, що вивчення права у Болон­ському університеті полягало у читанні джерел та коменту­ванні останніх професорами. При цьому коментування вико­нувало не стільки допоміжну навчальну функцію, скільки по­лягало у тлумаченні положень норм позитивного права.

Основним методом аналізу римських джерел була екзеге­за, яка вчинялась шляхом написання між рядками або на по­лях оригіналу коротких приміток або пояснень до окремих слів - глос.

Порівнюючи паралельні місця джерел, глосатори виходили з того, що Корпус Юстиніана є єдиним цілим, де не може бу­ти протиріч. Це, певна річ, знижувало цінність висновків, от­риманих таким шляхом. Тому деякі глосатори використову­вали синтетичний метод, систематизуючи певні частини того чи іншого джерела за різними ознаками.

Результатами таких досліджень були summae, тобто за­гальні попередні зауваження, огляди тієї чи іншої частини Корпусу, або brocardo - збірки окремих догматичних поло­жень, особливо сумнівних та складних, виведених з джерел, що супроводжувалися доказами та поясненнями.

З'являються також tractatus монографічного характеру та quaestiones, тобто збірки рішень казусів, що розглядались на практичних заняттях у школах.

Вивчаючи це питання, згадаємо імена найвідоміших пред­ставників школи глосаторів: Ірнерія (засновника цієї течії), Булгара, Вакарія, Босіано Дісовані, Плацентіна (засновник синтетичної течії у школі глосаторів), Роджеріо, Донарі Одофреда, Азо, Акурсія.

Поміж глосаторів, крім уже згаданих екзегетичної та син­тетичної течій, існувала також диференціація залежно від ступеня формалізму. Приміром, Булгар і його епігони аж надто були схильні до формалізму. їм протистояли так звані «гозіани» на чолі з Мартином Гозіа, які на чільне місце ста­вили «справедливість» (aequitas), а в деяких випадках навіть не розуміли необхідність того формалізму, що зумовлений потребами цивільного обігу.

Творчість школи глосаторів завершив Аккурсій, котрий, начебто підводячи риску під тим, що зробили його поперед­ники, видав вибрані глоси на законодавство Юстиніана - «Glossa ordinaria». Ця збірка була популярною не лише у теоретиків, а й на практиці. У судах вона застосовувалась чи не нарівні з законом.

Оскільки цей напрям дослідження римського права фак­тично вичерпав себе, на зміну йому прийшла інша школа - постглосаторів (або коментаторів). Предметом їхніх дослі­джень та коментування були вже не римські джерела, а глоси попередників.

Засновниками цього напряму були Жак де Ровіньї та Раймондо Лулій. Безперечною заслугою коментарів була спроба філософського осмислення права та оцінка юридичних норм з позицій природного права, використання діалектики та ка­зуїстики. Це дозволяло їм пристосувати римське право до потреб сучасного життя. Використовуючи системний метод, коментатори вишукували в різних римських правових джерелах насамперед головне місце (locus), тобто фрагмент, який їм здавався головним, а вже потім тлумачили зміст джерела «від нього».

Найвідомішими коментаторами були Бартоло де Саксоферрато, Бальд де Убальдіс, Ясон де Майнус. Усього відомо 136 імен представників цієї школи.

На початок XVI ст. вичерпала себе й школа коментаторів, її різко критикували італійські гуманісти епохи Відродження за схоластичний підхід.

І хоча італійські гуманісти не створили свого, окремого на­пряму в юриспруденції, їх заслуга полягає у відновленні ори­гіналів латинських юридичних пам'яток, котрі часто були ви­кривлені глосаторами.

Крім того, гуманізм створив базу виникнення історико-філологічної та синтетичної шкіл права.

Виникнення історико-філологічного способу аналізу пов'я­зано з іменами французького філолога Гійома Бюде, італій­ського юриста Андріа Альгато та німецького юриста Ульриха Цазі, а вищі досягнення цієї школи - з ім'ям видатного французького правознавця Жака Кюяса - чудового юриста і філолога. Представники цієї школи прагнули з'ясувати пер­вісне значення норм Корпусу Юстиніана, спираючись на фі­лологічне тлумачення джерел, з урахуванням особливостей часу їх створення. Саме представникам цієї школи Дені Годфруа та його синові Якобу (Теодору) належать ідеальні для свого часу видання Corpus juris civilis та коментарі до Codex Theodosianus.

Своєрідною противагою історико-філологічному напряму слугувала систематична (догматична) школа, найбільш ви­датним представником якої був Доно Юг Донелл, котрий розробив першу цілісну систему римського права - досить близьку за своїм характером до інституційної.

Недоліком цих шкіл була суто теоретична орієнтація, тому цілком природним стало виникнення течій практичної спря­мованості, представники яких намагалися обґрунтувати тезу про неможливість застосування римського права взагалі (Франсуа Отман), або, принаймні, без урахування засад міс­цевого (національного) права (Андреас Гайль).

Поряд з вивченням та коментуванням відбувалась рецеп­ція римського приватного права у формі прямого застосу­вання. Найбільш повне втілення така форма мала у пізньому Середньовіччі в Німеччині.

Чинники цього вбачають в дії кількох факторів, насампе­ред, в незадовільному стані національного німецького права та юриспруденції, крім того, в особливих властивостях рим­ського права, в психологічній готовності німців до рецепції тощо.

Головними шляхами запровадження римського права в юридичну практику було: трансформація судів (малоосвічених шефенів, орієнтованих на звичаєве право, заміняли випу­скники університетів, де на чільному місці було вивчення римського права), надання університетам фактично права «офіційних консультацій».

Безпосередня рецепція римського права у формі запрова­дження у судову практику мала місце не лише в Німеччині, а й в інших західноєвропейських країнах, наприклад, у Нідер­ландах.

Досягши свого піку наприкінці XVI ст. (наприкінці пізньо­го Середньовіччя), така форма рецепції потім почала зазна­вати дедалі більшої критики, що було результатом не стільки зміни економічних, скільки політичних та соціальних відно­син, а також істотних змін у світогляді, пов'язаних з настан­ням Нового часу.

Розглядаючи особливості рецепції римського права у Но­вий час, слід звернути увагу на такі обставини.

У XVII ст. світоглядні засади поглядів на державу та право у Західній Європі сформувались у дві головні течії, що їх умовно назвемо французькою (англо-французькою) та ні­мецькою. Такий поділ обумовив подальшу диференціацію на­прямів рецепції римського права за французькою та німець­кою схемами. Звичайно, диференціація не мала абсолютного значення, та все ж наслідки були досить помітними.

Французька течія була набагато більш «розкутою», ближ­чою до англійських та нідерландських зразків. Однак поміт­нішу роль в обґрунтуванні рецепції римського права судило­ся відіграти не їй, а німецькій філософії. Тому про останню слід мати достатньо чітке уявлення.

Спочатку треба скласти уявлення про таке явище, як ні­мецька «Просвіта», котра, хоч і була досить поміркованим та державницьким за характером вченням, але не могла не по­значитись на сприйнятті, трактуванні та відборі для рецепції положень римського права.

Значний вплив на формування світогляду після Просвіт­ництва справив насамперед Імануїл Кант, котрий першим у Німеччині розпочав систематичне обґрунтування лібералізму. Наріжним каменем його соціальних поглядів було положен­ня про категоричний імператив, суть якого полягає у тому, що кожна особа визнається самоцінністю і не може бути за­собом досягнення спільного блага. Людина у своїй поведінці має додержуватись велінь морального закону, що є апріор­ним, не піддається впливу жодних зовнішніх обставин, а тому є безперечним.

Кульмінацією руху, розпочатого Кантом, була філософія Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля, головні положення якої викладені у його праці «Філософія права».

Варто зазначити, як він оцінював хід історії та місце у ньому Риму та німців. Відправним моментом тут є те, що істо­ричний розвиток духу має три головні фази: східну, греко-римську й німецьку. Сутність їх у тому, що Схід знав і донині знає, що вільний тільки один; греко-римський світ - що віль­ні деякі, а німецький світ знає, що вільні всі. Але свободу (во­лю) Гегель невідривно пов'язує із законом. Причому не лише стверджується, що закон забезпечує волю, а й сама наявність закону означає наявність волі.

Принципом історичного розвитку є національний дух. За кожної історичної доби є якась одна нація, що на неї покла­дено місію провести світ крізь уже досягнуту ним діалектич­ну стадію. За часів Гегеля, на його думку, такою нацією є німці. Крім того, на хід історії впливають визначні особистос­ті, у чиїх прагненнях втілені діалектичні переходи, що мають відбуватись в їхню добу. Це - герої, їм можна порушувати звичайні моральні правила.

До розуміння Гегелем духу історії та значення держави слід додати, мабуть, дещо з його трактувань поняття «пра­во». Воно вживається у трьох основних значеннях: право як свобода («ідея права»), право як форма свободи («особливе право»), право як закон («позитивне право»). Тут звертає на себе увагу ієрархія прав. Серед «особливих прав» чільне міс­це займає право держави, яке врешті-решт і є єдино правди­вим. Отже, знов-таки має місце примат держави.

Залишаючи для самостійних розвідок трактування Гегелем сутності права в інших значеннях, співвідношення пов'язаних з цим категорій та понять, з викладеного вище можемо зро­бити висновок, що гегелівське розуміння ролі держави, сво­боди індивіда та його стосунків з державою, а також духу (розвитку) історії та значення у цьому процесі німецької на­ції мало обумовити особливості рецепції римського права у Німеччині тієї доби.

Однак до того, як перейти до розгляду цього питання, маємо ще коротко охарактеризувати так звану історичну школу права, що теж істотно вплинула на перебіг рецепції римського права у Німеччині.

Засновником цієї школи, яка на чільне місце у своїх дослідженнях ставила питання не про те, у чому полягає сутність права та яким воно має бути, а про те, як право виникає та яка його історія, був Густав Гуго - професор університету в Геттінгені, автор «Підручника природного права як філосо­фії позитивного права, особливо - приватного права».

Гуго критикував тодішні підручники за те, що у них не розрізнялись античний та сучасний підхід до юридичних ка­тегорій, і виступив за те, щоб традиційні юридичні поняття і норми не вивчали як мертві маси, а щоб кожне підлягало критичній оцінці з погляду його історичного походження. На його думку, цивілістична наука має зосередитись на тому, чим до цього часу не займалась практична юриспруденція: слід звернутись до розвідок стародавнього римського права, починаючи не з компіляції Юстиніана, а давніших джерел.

Найбільш помітною постаттю історичної школи був, однак, не Гуго, а Фрідріх Карл фон Савіньї. У своїй книзі «Про тя­жіння нашого часу до законодавства та правознавства», по­лемізуючи з професором з Гейдельбергу Ю. Тібо, котрий ставив питання про доцільність скасування старих норм та видання нових на підвалинах природного розуму, він сфор­мулював загальну концепцію розвитку права, з якої випливав висновок про методологію засвоєння (рецепції) положень римського права. На думку Савіньї, завдання правників поля­гає в тому, щоб на підставі результатів історичних розвідок виділити з римського права те життєздатне, що у ньому є, що стало з перебігом часу національним германським, і перероб­ляти його в органічне ціле з продуктами, що самостійно ут­ворились у новому німецькому житті.

Ці ідеї далі розвивали Г. Ф. Пухта, А. фон Бетман-Хольвег, Ф. Блуме, Г. А. Хайзе, Ф. X. Мюленбрух та ін. Важливе зна­чення мало також те, що у 1816 р. німецький історик Б. Нібур знайшов у Вероні рукопис Інституцій Гая, який став джере­лом нового історичного матеріалу, дозволив уточнити розу­міння низки положень римського права.

Недоліками молодшої (нової) історичної школи у Німеччи­ні було надмірне захоплення дослідженнями логічного боку ідеальної моделі права, оцінка права як плоду народного ду­ху, готовність жертвувати заради гармонійності доктрини но­вими явищами, що не вписуються в цю гармонію, а також не­дооцінка ролі кодифікацій та законотворчого процесу. Ці не­доліки намагалися усунути прихильники реалістичної (праг­матичної) школи, найбільш видатним представником якої був Р. фон Єринг, послідовний супротивник Савіньї і творець цієї школи.

Виходячи з того, що право є безпосереднім продуктом життя, Єринг обґрунтував висновок про те, що всі великі змі­ни в суспільному житті тягнуть за собою зміни й у сфері пра­ва. При цьому мають значення не тільки національні сили та потенціал кожного народу, а і його зіткнення з іншими, запо­зичення. Народ, котрий засуджує себе на національну зам­кнутість, тим самим прирікає себе на застій. Звідси випливає висновок, що вивчати історію права необхідно з урахуванням суспільних сил, що діють в той чи інший час. Такий підхід дозволяє створити запас знань про динаміку права, дізнати­ся, які явища треба ураховувати творцю законів при розробці норм права.

На думку Єринга, найцінніша спадщина для нас - це рим­ський метод правотворчості, завдяки якому римське право, не перестаючи бути стрункою науковою системою, в той же час завжди лишалось найкращим для практичного застосу­вання. Тому з римського права слід зберігати тільки те, що у ньому формально і матеріально ще лишається цінним, а замість усього іншого поставити нові, більш співзвучні ча­су та необхідні йому поняття. Завдання сучасного юриста не тільки в створенні, а й у руйнуванні, що розуміється як відкидання непотрібного та застарілого.

Отже, було визначено методологію рецепції римського права, знайдено рішення, значення якого важко переоцінити: Durch das romische Recht uber aber romische Recht chinaus - Від римського права - вперед і далі римського права.

 

§ 4. Вплив римського права на кодифікації XIX ст.

 

Згаданий вище підхід було використано, зокрема, при ко­дифікації цивільного законодавства в Європі XIX століття, причому не лише у Німеччині. Тому розглянемо коротко най­помітніші з цих кодифікації.

Торкаючись питання про вплив римського приватного пра­ва на перебіг та результати західноєвропейських кодифікацій цивільного законодавства у XIX ст., слід, насамперед, звер­нути увагу на докорінні зміни у підходах до рецепції рим­ського права, що відбулись на той час. Ці зміни, зокрема, по­значилися на характері кодифікацій, найбільш значними з яких було створення Цивільного кодексу французів та ні­мецького Цивільного кодексу. Власне, вони намітились уже наприкінці XVIII ст. після Великої Французької революції 1789 p., коли було прийнято Декларацію прав людини й гро­мадянина, яка увібрала у себе не лише національний, а й сві­товий досвід та традиції. Саме її прийняття було необхідною умовою і поштовхом до реальної рецепції римського приват­ного права у Франції. З іншого боку, цьому сприяли зміни не лише політичні, а й у галузі економіки, що вимагало удоско­налення правового регулювання майнових відносин.

До революції 1739 р. у Франції цивільне законодавство не було кодифіковано. Як уже зазначалося, в той час на півдні Франції діяло римське право, на півночі - звичаєве право. Деякі майнові відносини регулювались ордонансами Людовика XIV. Звісно, такий різнобій, така різноманітність правових норм могли зберігатись лише за достатньо нерозвиненої тор­гівлі, спонукали до революційних змін. Тому реформування правової системи Франції почалось вже у перші роки Рево­люції, хоч робилось це не завжди логічно і послідовно. Робо­ти зі створення Цивільного кодексу почались ще 1790 p., однак жоден з підготовлених законопроектів не був досить вдалим.

Після приходу до влади Наполеона (проголошення його 29 липня 1802 р. довічним консулом) ситуація у цій галузі істотно змінилася на краще.

12 серпня 1800 року було створено комісію, до якої увійш­ли видатні юристи: Біго де Преаміне, Мальвіль, Тронше, Порталіс. Двоє з них були прихильниками звичаєвого французь­кого права, двоє - римського права, що дозволило урахува­ти найкращі якості як того, так і другого, однак з перевагою все таки права римського.

Велику роль у створенні Цивільного кодексу відіграв На­полеон, котрий повністю поділяв погляд Порталіса щодо то­го, що право власності є основним правом, підґрунтям усіх суспільних інститутів, таке ж дорогоцінне для людини, як і його життя.

Кодекс було прийнято по титулах, починаючи з березня 1803 р. і до березня 1804 р. Нарешті, 21 березня 1804 р. було видано закон, що з'єднав усі частини в єдиний «Цивільний кодекс французів».

Кодекс побудовано за інституційною системою, що є ха­рактерною для римського приватного права. Він поділений на три книги, які, в свою чергу, поділені на титули, титули - на статті.

Першій книзі передує короткий вступний титул, що міс­тить ряд загальних положень. Самі книги досить точно відпо­відають інститутам римського права: І книга - «Про особи» (статті 7-515) - містить норми про правовий стан фізичних осіб, а також про сімейні відносини; II книга - «Про майно та різні зміни власності» (статті 516-710) - містить поло­ження про речові права; III книга - «Про різні засоби на­буття власності» (статті 711-2281) - присвячена зобов'я­зальному праву та праву спадкування і містить також норми про строки.

До числа найважливіших засад приватного права, які зак­ріплено у Кодексі, слід віднести: формальну рівність грома­дян перед законом (винятком з цього загального правила був правовий стан одружених жінок), необмежене право приват­ної власності та всебічний його захист, свободу укладення договорів, закріплення вимоги справедливості у правовідно­синах.

Кодекс Наполеона характеризується високою законодав­чою технікою: матеріал викладено послідовно й логічно; мова проста і зрозуміла; норми, як правило, невеликі за обсягом і містять чіткі визначення або вказівки; разом з тим, немає надлишку казуїстичних рішень.

Іншим важливим кодифікаційним актом цієї доби був ні­мецький Цивільний кодекс. Насамперед слід пригадати істо­рію його створення. Питання про необхідність загального для всієї Німеччини Цивільного кодексу було поставлено вже у 1814 р. Це викликало жваве обговорення у колі юристів, що частково ініціювало появу історичної школи права, яка була орієнтована на вивчення історії римського права і створення на цій основі законопроектів.

У 1874 р. було створено комісію, завданням якої стала роз­робка проекту цивільного кодексу. У 1888 р. такий проект було подано; складений він був на підставі ідей та положень римського права. Цей перший варіант проекту зазнав різкої критики. Але після пом'якшення «романістичних» начал про­ект у 1896 році було прийнято Союзною радою і затверджено імператором. З 1 січня 1900 р. німецький Цивільний кодекс набрав чинності.

Німецький Цивільний кодекс складається з 2385 парагра­фів, згрупованих у 5 книгах. Останні діляться на розділи, деякі з розділів - на глави, а інші - на параграфи. Заголов­ки складають частину закону і мають бути враховані при тлу­маченні.

Як зазначалось, німецький Цивільний кодекс став резуль­татом поєднання положень римського права і німецького права. Тому в ньому є відступи від класичних положень про повноту права власності, про свободу договорів та ін.

Особливістю структури Кодексу є те, що він побудований за так званою пандектною системою, що її було розробле­но середньовічними німецькими глосаторами римського пра­ва, а вперше було запроваджено ще раніше - у Візантії (її відлуння досить помітне у Базиліках). Відповідно до неї 5 книг, на які поділено Кодекс, містять: загальну частину, зобов'язальне право, речове право, сімейне право, спадкове право.

Перевагами такої структури є наявність досить детальної загальної частини, що містить не лише вступні положення, а й норми, які визначають коло суб'єктів, об'єктів цивільного права, підстави виникнення прав та обов'язків, порядок реа­лізації прав тощо. Це дозволяє уникнути повторів при врегу­люванні окремих видів зобов'язань, тих або інших конкрет­них відносин.

Оскільки Кодекс став своєрідним симбіозом римського та німецького права, перша та друга книги відображають вплив римського права. Третя, четверта та п'ята створені під поміт­ним тиском положень німецького права. Це було результа­том полеміки між представниками романістичної школи (Антон Трібо та ін.) та історичної (Карл Фрідріх фон Савіньї, Ру­дольф фон Єринг та ін.).

Кодекс містить велику кількість норм абстрактного харак­теру. З одного боку, це є його перевагою, бо дає можливість застосувати їх до відносин, які виникли пізніше, не були пе­редбачені при створенні проекту. Але з другого - абстракт­ність норм та складність формулювань робить його малодос­тупним для сприйняття неюристами, через що його назива­ють «кодексом вчених».

Аналіз особливостей структури і змісту Кодексу дозволяє зробити висновок про те, що в даному випадку рецепція рим­ського приватного права також мала місце, однак не в «чис­тому» вигляді, а з помітними корективами, що з'явились вна­слідок урахування авторами законопроекту особливостей ні­мецького права, ідей історичної школи права і школи оновле­ного природного права. Ці корективи стосуються не лише системи Кодексу (пандектна система), а й суті низки рішень, появи абстрактних формулювань, нових правових категорій тощо. Втім, наявність вказаних особливостей не впливає на визнання його давньоримського генезису.

Кодифікаціями XIX ст. рецепції римського права у Захід­ній Європі не закінчуються. Останні відіграють роль і нині, коли відбувається створення так званого Європейського до­му, одним з наріжних каменів якого вважають римське при­ватне право з християнським містичним корективом до нього (В. Скуратівський). При цьому слід зазначити, що сучасні єв­ропейські правознавці формують конструкції, що поєднують римське та національне право, і ведуть мову, наприклад, про «римське голландське право» тощо.


каталог сайтів Яндекс цитирования